Неділя, 25.06.2017, 15:04
Вітаю Вас Гість | RSS

Костопільська ЦСПШБ

Меню сайту
Календар
«  Червень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930
Наше опитування
Як часто ви відвідуєте нашу бібліотеку?
Всього відповідей: 111
Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу

Історія села


 

Поліський край...

Він славиться ріками і озерами, болотами заказниками, таємними лісовими пущами, багатствами тваринного та рослинного світу.

Велетенські дуби і сосни, здається впираються своїм верхів'ями у самісіньке небо, переплітаючись між собою, шумлять, ніби перегукуються із стукотом коліс залізничних поїздів.

І саме в такій місцевості розташоване село Моквин.

По один бік села - залізниця, а з другого підступає густий темний ліс. Здається село виростає з нього. Станція Моквин знаходиться від районного центру (м. Костопіль) по залізниці на 12 км, по асфальтовій дорозі на 20 км в напрямку на північний схід.

Соснові бори обступають село з північного заходу. Подекуди, як домішка, тут зустрічається дуб, береза, осика, граб. Багатий трав'яний покрив лісу: папороть, полуниця, брусниця, чорниця, конвалія, проліски, сон - трава.

    Ліси і луки багаті на дикоростучі лікарські рослини:     шипшина,     лопух,  чемериця,    хвощ польовий, валеріана, спориш, деревій, Іван да Мар'я, мати й мачуха та ін.

Багатий тваринний світ краю.

У лісах і чагарниках водяться вовки, дикі кабани, лосі, лисиці, зайці. Різноманітне птаство: глухарі, рябчики, тетереви,, шуліки, яструби, качки, куріпки. У болотах, ставках, канавах водиться риба.

На південному заході протікає річка Гульня, яка дуже замулена і часто в літку перетворюється в невеликий рівчак.

На її берегах великі запаси торфу, який є сировиною для торфо-брикетного заводу і добривом для колективного та індивідуального господарств. Крім торфу є запаси глини, ліску, крейди.

На території села на полях трапляються археологічні знахідки: крем'яні сокири, скребла, рубила, базальтова сокира з отвором. Вони зберігаються у місцевій школі. Поселень людей не виявлено. Але такі знахідки свідчать про те, що в період неоліту тут перебували первісні люди.

Тут, серед віковічних лісів, створювалось наше село разом з будівництвом залізниці Рівне - Сарни. То був післяреформений період, то дав можливість освоювати і обживати нові місця, створюючи нові поселення жителям сіл Печалівка (с. Мирно) та Пісків. Ці землі належали графу Воловському, а потім поміщику Куберському.

Хутори очерети стали колискою першим поселенням цієї місцини. Острівки суші серед боліт, кущі, що їх вирубували людські руки, стали нивами, на яких перші поселенці ростили хліб, картоплю, коноплі, льон, городину.

Поселення звалось тоді Вовче. Назва ця збереглася ще в документах датованих 1912 роком. Назва, за розповідями старожилів, виникла через велику кількість вовків, що водилися в зарослях лісів. Особливе це,»було відчутно вночі. Масове завивання та мерехтіння вовчик вогників очей, наводила страх на поселенців. Тому із настанням темноти люди поспішали до своїх осель, поспішно зачиняючи худобу в хлів.

Згадка про Вовче лишилась в назвах урочищ Вовчий брід. Вовча яма та легендах про ці місця.

Першими поселенцями села були: Ващук Федір, Дідух Петро, Коваль Наум. Коваль Вакула, Мальчик Степан, Наулік Яків, Никончук Микола, Омелянчук Сергій.

В двадцятих роках нашого століття з'явилась назва  Моквин  за  таким  же  йменням  місця,   де спорудили паперову фабрику пана Малинського (нині Першотравневе Березнівського району). Вона, ця фабрика, була зв'язана шосейною дорогою із залізничною станцією» звідки відправляли вагони з папером, де одержували сировину для його виробництва.

Село розросталось і пов'язано це із залізничною станцією, через яку збільшувався обсяг перевезень. Двадцяті роки XX століття були сповнені багатьма подіями, які торкнулись і нашого села.

Очевидці згадують, що тяжко було зорієнтуватися, хто був господарем нашої землі. Влада переходила з рук в руки. Люди страждали, не знаючи кому підкорятись.

В січні 1918 р. було проголошено більшовиками Радянську владу на Рівненщині, а в лютому, цього року, її було прийнято і в Моквині.

Почався події землі поміщиків і передача тим, хто її обробляв. Та протягом 1918-19 pp. влада в нашому краї постійно змінювалась. На території Рівненщини встановлювалась влада Центральної Ради петлюрівців, австро-німецьких інтервентів, Директорії, яка постійно мінялась з владою більшовиків.

У вересні 1920 року, після чергового відходу більшовиків і контрнаступу польських військ, наш край опинився в руках армії новоствореної Польської, держави. Було встановлено майже двадцятирічний польський   окупаційний  режим,   що   привело   до економічної і культурної відсталості.

Однак село не чахло. Кількість жителів поповнювалось за рахунок службовці залізниці та польських колоністів. Поляки будували собі житла, військові укріплення - дзоти, збудували залізничний вокзал; водокачку, приміщення лісництва, казарми для військових. Відкрито було пошту, начальником якої був Савицький М. Працювала приватна лавка Юрченка Василя Івановича. Був поліцейський участок .

Школи не було. Діти залізничних чиновників їздили на навчання в Рівне спеціальним поїздом. А діти місцевих жителів навчались в школах сусідніх сіл Печалівка (Мирне) і Яснобір.

Селяни перебували під кабалою лихварів. Вони вирощували переважно жито і картоплю. Чимало їх пішло на заробітки в місцеве лісництво. Заробітки були мізерні, а ціни на продукти - високі. Лікування і навчання недоступне бідним людям.

Жителі села займались додатковими промислами: бджільництвом, рибальством, ткацтвом, кушнірством, ковальством.

Соціальний гніт доповнювався колонізаторською політикою   буржуазного   уряду Польщі.  У відповідь  на нещадне     визискування труднощі    виступали     протестом.     Поширенням  визвольних ідей.                        

В 1932 р. заснована була таємна група "Просвіта", в яку входили місцеві жителі: Бакунець О.І., Мальчик Н.А, Коваль М.В., Коваль О.Д., Юрченко В.І, Мальчик АС. Вони домагались елементарних громадських прав: на освіту, науку, літературу рідною мовою.

17 вересня 1939 року - вікоповний день в історії українського народу-визволення з-під польсько-фашистського гніту. Збулась заповітна мрія про возз'єднання українських земель в єдиній Українській державі.

Зраду ж після відновлення Радянської влади почалась перебудова економічного і суспільно-політичного життя на новий лад. Вводились порядки, які вже усталилися у Східній Україні.

В Моквині було утворено сільську Раду, а її першим головою обрали Китова Григорія Якимовича, секретарем - Юрченка Василя Івановича. Проведено розподіл землі поміщика Кобилецького. націоналізовано млин, тартак, відкрито школу.

В березні 1941 року було організовано колгосп їм. Капі ні на. Його головою селяни обрали Омелянчука Семена. В цьому ж році під керівництвом Івана Мрачковського, лісничого місцевого лісництва створено комсомольську організацію. Першим її членом були Коваль Сергій, Коваль Микола, Заборняк Микола, Кітов Сергій, Петро Пінчук.

Та нове життя було недовгим. Розпочалась війна і вже 27 червня 1941 р. село було окуповане німецькими фашистами. На станції розмістився ворожий гарнізон для охорони залізниці. Було спалено тартак і 15 будинків. Фашисти вбивали тих, хто не корився їх новому порядку, 10 чоловік вивезли в Німеччину.

В 1942 році неподалік села гітлерівці створили табір для військовополонених, в якому було близько півтисячі чоловік. Вони заготовляла переносили і навантажували у вагони ліс. А відстань від місця заготівлі до станції становила 5 кілометрів. Голодні, напівроздягнуті, виснажені непосильною працею, бійці помирали, або ж їх розстрілювали окупанти. В лісі були викопані ями, які поступово наповнювались трупами полонених. а тоді закопували. Понад двісті чоловік загинуло, а їх останки знаходяться в цих ямах і зараз.

Проте військовополонені боролись і тут під керівництвом Петрова. Він розробив план втечі з табору, але хтось доніс фашистам. Організаторів було жорстоко покарано, а решту полонених терміново вивезли невідомо куди.

Фашисти  вчинили   жорстоку   розправу   над сім'єю Китових. Коли їх син Григорій відмовився їхати до Німеччини, то батьків загнали в клуню і живими спалили.

Та недовго довелось фашистам топтати нашу землю. Настав день визволення.

В січні 1944 року війська 13 армії, що входила до Першого Українського фронту, частини 121-ї гвардійської Гомельської стрілецької дивізії під командуванням генерал-майора Л.Д. Червонія  при підтримці партизанського з'єднання С,Ф. Маликова визволили село  Моквин. Про це сповіщає меморіальна дошка на школі.

Скорботною пам'яткою нагадує про тяжкі роки війни могила невідомого солдата, якого було вбито під час нальоту німецького літака на санітарний ешелон в лютому 1944 р. Це була остання поява ворога на нашій станції. Бійця похоронили залізничники станції Мальчик Антон, Дідух Іван поблизу вокзалу. ім'я солдата не вдалось встановити, бо документів при ньому не було. Діти доглядають за могилою, тут проводять зустрічі з ветеранами, вшановуючи тих, хто виборов Перемогу. У справу Великої Перемоги внесли свій вклад моквинці:

1.   Дуда  Григорій Іванович,   1923р.,селягаш.

Перший Український фронт, ювілейні медалі.

2. Стопченко Дмитро Павлович, 1926р. робітник. Перший Український фронт. Медалі «За відвагу»,  «3а перемогу над Німеччиною»,ювілейні.

3. Никитюк Лукаш Васильович, 1924р.,селянин. Перший     Білоруський     фронт, ювілейні медалі.            

4. Тарасевич Петро Степанович, 1924р.

5. Челей Василь Лукашович, 1921р.,селялянин. Перший Український фронт, ювілейні медалі.

Жителі села низько схиляють голови перед подвигами воїнів, їх імена вони назавжди збережуть у своїх серцях.

Змінилось наше село в післявоєнні роки.

15 липня 1944р. відновила свою роботу Моквинська школа, організаторами її стали тоді директор Клавдія Михайлівна Панасюк та вчителі Оксана Іванівна Рибальченко. Ніна Михайлівна Чернова, Марія Андріївна Білоцерківсец, Таїсія Кузьмівна Тінькова, Раїса Василівна Лиходід. Було організовано 5 (п'ять) класів. В 1949р. відбувся перший випуск - 21 учень залишив шкільні стіни. У 1947 році директором було призначено Василя Миколайовича Горбаня, якого в 1953р. удостоєно високої державної нагороди - ордена Леніна.

З 1967 по 1980 роки школа була середньою. Тридцять років виконував директорські обов'язки Назар Сильвестрович Лебедюк, який сорок чотири роки віддав педагогічній праці. Саме з його ініціативи і тодішніх директора лісгоспзагу В.В.Понізова та лісничого В.В.Ващика в 1966 році було створено шкільне лісництво, яке діяло при школі до 2012 року.

У 1948р. знову створено колгосп, який назвали іменем Т.Г. Шевченка.     Головування    доручили Федоту Харитоновичу Пінчуку. Головою сільської  Ради  селяни  обрали  Сергія  Якимовича  Китова. Згодом,   після  укрупнення   господарств   (1955р.), моквинські землі перейшли частина в мирненський, частина в пісківський колгоспи, а бригадиром став Василь Сергійович Мальчик.

Поступово змінювалось наше село. Де колись були болота, колосяться пшеничні лани. Збудовано 150 будинків. Село радифіковане, електрифіковане. Виросли приміщення лісництва та їдальні, побудовані магазини, пошта, медпункт, бібліотека, а залізничну станцію прикрасив новий вокзал.

Двадцять років незмінним бібліотекарем пропрацювала Зарчук Лідія Григорівна. Двадцять п'ять років охороняла охороняла здоров'я і життя жителів села Валентина Василівна. Горбань, яка нагороджена орденом Трудової Слави.

Славиться село своїми передовиками. Мальчик B.C.-бригадир колгоспу, нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора; багатьма трудовими медалями   оцінено   працю   незмінного   керівника відділу зв'язку Бакунець Олену Іванівну; бригадир лісових культур Заборняк Прасковія Іванівна, яка 35 років  вирощувала ліс,  за  що  була  нагороджена орденом Трудової Слави; чабан колгоспу Андрійчук Євстафій    Миколайович     за     сумлінну    працю нагороджений     орденом     Трудового    Червоного Прапора; незмінним черговим станції був Лап’юк Кузьма     Мартинович,     нагороджений     орденом Трудової Слави.

З 1972р. випускає свою продукцію дільниця "Моквин-торф", першим директором був Герасим’юк Іван Сидорович. Село поповнилось двоповерховими будинками, в яких живуть працівники торфобрикетного заводу. На даний час завод припинив своє існування.

      Особливістю села є те, що  село Моквин відноситься до двох сільських рад: саме село до Мирненської сільської ради, а с. Моквинські хутори  та с. Яснобір до Пісківської сільської ради.  В історії Моквина переплелись сторінки, характерні для багатьох сіл нашого поліського краю. Але все ж є щось своєрідне, як і в кожному селі.
 
 


Пошук


Для користувачів
в бібліотеці діє зона Wi-Fi


Корисні посилання



















Сайт Звіздівської публічно-шкільної бібліотеки

Блог Мащанської публічно-шкільної бібліотеки

Блог Мирненської публічно-шкільної бібліотеки





Copyright MyCorp © 2017
Створити безкоштовний сайт на uCoz